Рецензія на альбом: THE CURE - SONGS OF A LOST WORLD

Справжня краса життя полягає у його мінливості. Для того щоб зрозуміти це, потрібен час, але це справді так. Ніщо не вічне, й усе не може ( та й не повинно) залишатися незмінним, хоч би як ми намагалися протистояти невизначеності та змінам. Деякі елементи випромінюють довголіття, а інші проносяться повз, як сльози під дощем, якщо нам пощастило навчитися їх відпускати.

Єдина абсолютна впевненість у житті - це його кінець, тож «Songs of a Lost World» The Cure саме про це - про смертність та плин часу. Це дивовижний альбом, у якому Роберт Сміт глибоко занурився у тему, де він найбільше досяг успіху, оголивши шари вразливості, як ніколи раніше. Тут (на щастя) немає спроб створити привабливі для радіо пісні, але є безліч хуків, мелодій чи текстів, які залишаються з вами надовго після прослуховування альбому. Звести альбом до однієї фрази найкраще доручити його творцеві, відтак Сміт чудово підбиває підсумок у вступному рядку «Warsong», де він заявляє: «Ah, it's misery». Однак це життєствердне страждання. 

Ми всі знаємо, що між цими вісьмома піснями, що побачили світ, та попереднім альбомом гурту, посереднім 4:13 Dream, минуло багато часу. Шістнадцять років та п'ять днів, якщо бути точним, але хто рахував? Ця платівка була сприйнята комерційно та критично не краще, ніж попередні, тож The Cure, схоже, судилося болісно трансформуватися на гурт культурної спадщини, що час від часу гастролював перед численними закоренілими фанатами та центристськими татусями з BBC 6 Music, які ходили на нього через ностальгію за тим, чого вони ніколи по-справжньому не проживали та не полюбили першого разу, а просто хотіли почути «хіти».

На щастя, у нас нарешті є цей альбом, який стоїть у одному ряду з їхніми найкращими роботами. Я помру на пагорбі, стверджуючи, що поганих альбомів Cure не буває, але для багатьох (зокрема й для цього змученого життям меломана) творчі вершини гурту перебувають у більш темних куточках їхньої творчості - у похмурому Faith, ще більш похмурому Pornography чи розкішній меланхолії Disintegration. На щастя, Songs of a Lost World піднімає рівень цієї похмурості до 11. Більш похмурого не існує. 

Пісня «Alone», що відкриває альбом, просто приголомшує з усіх боків. Ви напевно вже чули її - крижана, царствена, емоційна. Вам потрібно перевірити, чи немає в ній ознак життя, якщо ви не відчули прилив людяності, коли вперше почули, як Сміт сказав: «Це кінець кожної пісні, яку ми співаємо». Вона про припинення життя, дружбу, кліматичну катастрофу, що насувається, час. Йдеться про масштабні ідеї, але водночас про особисте й сокровенне. Гучний бас Саймона Геллапа вишуканий, а безтурботні клавішні Роджера О'Доннелла навіюють задумливий, траурний смуток. Тема старіння чи уповільнення розвитку не нова для Роберта Сміта - він пише про такі речі з 20 років, - але зараз її слухати ще болючіше. Почуття живої, вразливої чесності прийшло на зміну екзистенціальній похмурості минулих років. Безсумнівно, це моментальна класика. 

Більш безтурботне відчуття виникає у «And Nothing is Forever», яка наслідує той самий структурний шаблон, що й «Alone», з чудовим вступом, що не поспішає йти вбік - ідея, притаманна альбому в цілому. Текст пісні «Promise you'll be with me in the end» показує Сміта в тому світлі, де він чудово й рідко ухиляється, - інфантильне почуття безпорадності, у якому чисте кохання переплітається з повною залежністю. Відчуття себе, загорнутого у існування іншого, посідає центральне місце серед незліченних пісень Роберта Сміта; це фокус на результатах лаканівської стадії дзеркала, коли его формується для декого, щоб бути абсолютно залежним від інших (батьків, коханців, зовнішніх чинників) для того, щоб відчути будь-яке почуття реалізації. Повторення в цій пісні фрази «However far away», з її очевидною асоціацією з «Lovesong» альбому Disintegration, є ключовим моментом платівки, що залишає слід протягом усієї її тривалості, та на який ви звертаєте все більше уваги з кожним прослуховуванням. Це Сміт, який озирається назад, іноді навіть у манері самобичування, коли він фокусується на втрачених можливостях та змарнованому часі, а в інших випадках ( й, можливо, абсолютно підсвідомо) - тонке вшанування своєї власної роботи. Це інтертекстуальна, самореферентна данина поваги. Одна з форм визнання.

Одне з див альбому - те, як Сміту вдається зберігати один і той самий голос протягом багатьох років, до того ж це ніде не проявляється так яскраво, як на «A Fragile Thing». Інші небожителі, які могли б вважатися ровесниками Сміта, - Скотт Вокер, Девід Сільвіан, Девід Бові - всі змінювали свої вокальні стилі з віком, але Сміт, здається, уклав якийсь дивовижний договір у стилі Доріана Грея, який тримає його голосові зв'язки в тонусі приблизно з 1982 року. Десь на горищі зберігається автовідповідач з його голосом, який постійно розкладається. «A Fragile Thing» - це пісня, що переливається, з зіставленням енергійного аранжування та теми з лініями фортепіано, що переплітаються, на передньому плані. 

Пісня «Warsong» розповідає про погіршення стосунків, але її можна розглядати як на мікро-, так і на макрорівні. Для тих, хто справді відчуває, що мир втрачено, цю пісню сприймуть як трактат про геноцид, політичне цькування та нинішнє занурення у фашизм, який нас оточує. Для тих, у кого є трохи більше надії на людство, її можна прочитати як стурбованість неминучими невдачами міжособистісної динаміки. Це несамовита пісня, де безперервні мінімалістичні клавішні О'Доннелла (згадайте «Untitled» або «Harold and Joe») огортають трек теплими текстурами, а гітари блукають над ним, не маючи орієнтирів.

"Drone: NoDrone" - найбільш " незабутня" пісня на альбомі, хоча її елемент "слухового хробака" добре захований за стіною шуму і виття гітар. Соло Рівза Гебрелса дуже розрізнене; воно не піддається впровадженню рефрену на платівці, яка приносить колосальне задоволення подовженими повторюваними патернами. Барабанний саунд Джейсона Купера грубий та мускулистий, він підтримує все з усією скрупульозністю. Ці дві пісні добре розташувалися поруч одна з одною на платівці та мають одну й ту саму проблему - вони могли б бути довшими. 

У них завжди присутнє відчуття, що Сміт просто хоче, щоб його обійняли, хоча б востаннє, щоб його заспокоїли слова чи присутність когось іншого. Це почуття безпорадності пронизує всю платівку, ніде не проявляючись так яскраво, як у пісні «I Can Never Say Goodbye», яка в ліричному плані настільки автобіографічна, наскільки Сміт будь-коли був автобіографічним. Відчуття, що він пише особисті істини, було завжди, але вони часто затушовуються розгорнутими метафорами, що спираються на дадаїстське безглуздя, або «нарізаними» висловлюваннями, які згодом складаються на єдине ціле, хоч і фрагментарно. Пісня «I Can Never Say Goodbye» розповідає про старшого брата Сміта, який помирає від раку. Його голос зривається, коли він вимовляє ці рядки, а в тексті відчувається якась наївність, яка сильно зачіпає, якщо ви коли-небудь відчували подібну втрату або хоча б були страшенно близькі до неї. У моменти травм ми втрачаємо здатність бути поетичними. Протягом усієї своєї кар'єри Сміт був тотемом ізоляціоністського гніву, граючи з неприкритістю та використовуючи ліричну форму як бар'єр для справжнього одкровення. Тут він просто вразливий. 

Й знову Сміт у чомусь схожий на дитину - подекуди він у захваті від світу, а подекуди розриває собі серце через його удавану несправедливість. Ви згадуєте, що 24 роки тому у пісні «Where the Birds Always Sing» він написав відверто стоїчні рядки «The world is neither fair nor unfair / It's just a way for us to understand», тоді як зараз він гнівно протестує проти тих речей, на які ви ніколи не зможете вплинути, коли слова лишаються недомовленими, а прощання - такими, що не відбулися. Це свідчить про здатність Сміта дозволити побачити себе в такому світлі, однак це зроблено у манері, яка ніколи не видається експлуататорською чи переграною. 

Навіть найповерховіший погляд на бек-каталог The Cure дає зрозуміти, що це людина, яка завжди знала, наскільки дорогоцінним й ненадійним є життя, якими важливими є найнезначніші моменти у визначенні того, що робить нас людьми, і як гризучу присутність смертності зазвичай неможливо ігнорувати. Починаючи з нігілістичної та безособової заяви «Неважливо, якщо ми всі помремо» на «One Hundred Years» і закінчуючи цією піснею, Сміт присвятив більшу частину своєї роботи прощанню, самотності під час страждань або самій смерті.

Хардкорним фанатам Cure (а їх чимало) буде важко не знайти зв'язку між вісьмома треками Songs of a Lost World та більш ранніми роботами гурту, чи то благання про необхідність прокинутися під час «I Can Never Say Goodbye», що віддзеркалює бі-сайди «Chain of Flowers», чи то атмосферний звук foley, що репрезентує пісню та нагадує про кращий трек Disintegration «The Same Deep Water As You», але все це скоріше зворушливі моменти, аніж ознаки того, що митець просто переробив матеріал. 

Без сумніву, це найбільш вишукано спродюсована платівка Cure - багатошарові інструментальні партії, вокальні переливи та придихання заховані глибоко всередині міксу, та при кожному прослуховуванні вас приваблює щось нове, що несподівано розширює звукову палітру гурту. Продюсуванням займався Сміт разом з Полом Коркеттом, який раніше працював з групою як співпродюсер над чудовим, але часто не береться до уваги альбомом Bloodflowers 2000 року, який має багато спільного з Songs of a Lost World як за загальною естетикою, так і за ліричними сюжетами. Навіть у піснях з повільним темпом у текстурі альбому присутня жвавість, що вражає та підкреслює прагнення Сміта завжди рухатися за новим напрямком. 

Вступ до «All I Ever Am» має відгомони Loveless-ери My Bloody Valentine; він рівною мірою витончений та вальяжний. Загалом, ця пісня виділяється на тлі інших похмуріших композицій, оскільки її основою є висхідна послідовність акордів. Вона розділяє з іншими піснями Songs of a Lost World схожі теми оповіді: погляд назад з деякою часткою жалю про зроблений вибір, подальші наслідки й про те, що ніколи не відчуваєш себе повноцінним. У музичному плані тут присутній якийсь норовистий настрій, тож вона здається м'якшою, ніж загрузлий у песимізмі альбом загалом. Це щось на зразок широкоформатної картини на альбомі, який був би знятий у співвідношенні сторін 4:3, якби це був фільм. Це всього лише перепочинок перед тим, як обрушиться нова стіна страждання. 

Роберт Сміт завжди вмів писати абсолютно вбивчі завершальні треки. «Endsong», можливо, найкращий з усіх. Від самого початку ми опиняємося на знайомій території з довгим, звивистим інтро, що дає змогу невеликим змінам щодо аранжування, щоб кожен музикант міг бути почутий. Габрельс вступає у свої права з розмашистим гітарним звучанням, яке здається норовливим, але завжди контрольованим. Важко повірити, що він пропрацював у гурті понад десять років й це перший запис, у якому він брав участь (я, звісно, не враховую сингл 1997 року «Wrong Number», тому що це нісенітниця, а деякі речі краще ігнорувати).

«I'm outside in the dark / Wondering how I got so old / It's all gone, it's all gone», по суті, резюмує все відчуття від платівки, але коли вступає вокал, інструменти відступають назад, знаючи, де має бути наша увага. Нечисленні партії ударних Купера та декілька клавішних - ось і все, що залишається, Сміт знову відкритий та відвертий. Це прекрасна завершальна заява, й вона справді не для слабкодухих або для тих, хто легко може занудьгувати. Щойно першу частину тексту закінчено, група повертається, щоб створити какофонію прекрасного шуму, коли слова Сміта стають більше схожими на крик, дедалі напруженіший або виснаженіший, по мірі наближення кінця. Це переконливо, зловісно й захоплююче однаковою мірою. Songs of a Lost World, можливо, просто шедевр. Потрібно більше трьох тижнів постійного прослуховування платівки, щоб така заява, що набила оскому та захопила заголовки, витримала справжню перевірку, але це так близько до досконалості, як ніхто з нас взагалі не сподівався. 

- Тодд Дедман - beatsperminute.com