Ще більш мелодійний прогресивний рок, цього разу побудований на довших композиціях та триваліших інструментальних фрагментах - серед останніх "Munich", що поперемінно називався "Munich 1938: Appeasement Was the Cry; Munich 1970: Mine to Do or Die", була напрочуд легкою та доступною протягом дев'яти хвилин, побудованою на тривалих органних каденціях Пітера Дженнінгса, прикрашених чіткими гітарними переборами Джона Каллі, і все це обгорнуто довкола приємного набору мелодій, які легко витримують тривалість пісні. Три подовжених твори, що становили другий бік оригінальної платівки, також являють собою захопливе дійство: вокал Ангуса Каллена схожий на Маккартні, нагадує про Moody Blues під час їхніх найкращих часів, а жорстка, часом дещо джазова, інструментальна атака гурту викликає відгомони Caravan з, можливо, відтінком найенергійніших класичних експериментів Deep Purple, породжених Джоном Лордом. Можливо, недоліком гурту стала ставка на віртуозність, а не на міць чи грубу силу виконання - у складі Emerson, Lake & Palmer Кіт Емерсон піднімав натовпи з 20 000 підлітків, знущаючись зі свого електрооргану, в той час як у складі Cressida Пітер Дженнінгс на "Let Them Come When They Will" грає такий ритм, що міг би вразити їх у клубі перед 200 людьми (в той час, як спів Каллена посеред треку набуває схожості з Джимом Моррісоном). Все це - різниця між ставленням до своєї музики та аудиторії вроздріб та оптом. Cressida так й не перейшли до першого варіанту, тож це робить Asylum дуже приємним, але й дуже вимогливим альбомом.
- Брюс Едер. allmusic.com
