Гурт Thin Lizzy знайшов своє фірмове звучання з двома гітарами на альбомі «Fighting» 1975 року, але саме на наступному альбомі «Jailbreak» 1976 року гурт справді злетів. На відміну від стрибка між альбомами «Night Life» і «Fighting», між «Jailbreak» та його попередником немає великої різниці. Якщо вже говорити, то цей альбом був скоріше кульмінацією всього, що було до цього, адже Філ Лінотт досяг вершини як автор пісень саме тоді, коли гітаристи Скотт Горхем і Брайан Робертсон стали піонерами переплетеної гри двох соло-гітар, що стала одним із найхарактерніших і найвпливовіших звуків рок-музики 70-х. Лайнотт більше не дозволяв Горхему та Робертсону писати окремі пісні — вони були співавторами, але їхні імена не вказувалися окремо — що допомогло зробити альбом більш згуртованим, надавши йому цілісного характеру, а саме образу грубого бунтаря Лайнотта з душею поета. Лайнотт обожнює перетворювати буденне на легенду — або переносити міфи у сучасний світ, як він це робить у «Cowboy Song» або, в меншій мірі, у «Romeo and the Lonely Girl» — і це створення міфів поєднується з винятковим оком до деталей; коли хлопці повертаються до міста, вони не просто заходять до місцевого бару, а й опиняються у «Dino’s», підбирають дівчат і доводять старих до сказу. Це надає його пісням, написаним з любов’ю та пишним стилем, наповненим конкретними деталями й переповненим життям, універсальності, яку підкреслює жорстока, первісна й точна гра гурту. Thin Lizzy — міцні, як шкіра носорога, і брутальні, як бандити, але це пом’якшується легким дотиком Лінотта як вокаліста, який у своєму співі звучить майже спокусливо. Це надає «Jailbreak» багатства, яке не втрачає актуальності, але в гурті стільки кінетичної енергії, що альбом і досі звучить свіжо, скільки б разів його не прослуховували. Будь-яка з цих рис зробила б його класикою, але поєднання обох у одному альбомі робить його справді винятковим.
Stephen Thomas Erlewine (AllMusic)
