"Річ у тім, що нам подобається думати про 60-ті як про вільний час, коли хіпі переконували людей, що секс - це нормально, але це не так. Для більшості людей, які досі заправляють всім, ця пісня була занадто. Чорт, цікаво, що було б, якби вона вийшла сьогодні. Звісно, "Je T'aime" - всього лише одна пісня з альбому, й не дарма вона здобула найбільшу популярність, але тут є й безліч інших чудових композицій, серед яких не останнє місце посідає "69 Année Érotique" ("69 Еротичний рік"). Так, назва - дурний каламбур, що є класичним ходом Генсбура, але тремтливе фортепіано та клацаючий бас створюють глибоку атмосферу для його співучих промов. Поєднання Генсбура та Грінслейда майже таке ж гостре, як і співпраця Генсбура з Жан-Клодом Ванньє двома роками пізніше у його шедеврі "Histoire de Melody Nelson".
За винятком двох найзнаковіших треків, платівка, як і творчість Генсбура загалом, постійно виляє в різні боки: в "Elisa" - старомодний оркестровий шансон, у "Can-can" - дике фортепіано, в якому чутно відгомони дитинства Генсбура як єврея в окупованій нацистами Франції, в "Manon" - замислена туга під гнітючим оркестром. У любові Генсбура до суперечок він виконує власну версію "Les Sucettes", пісні, яку він написав для підлітка Франса Галля кількома роками раніше. Подвійний сенс, зосереджений на задоволенні смоктати льодяник, на кілька років зруйнував кар'єру Галля, але ось Генсбур перекладає пісню з першої на третю особу й нагнітає відразу, покриваючи все це ва-ва-ва гітарою.
Для деяких слухачів - звісно, для багатьох, хто купив "Je T'aime" на платівці у 1969 році, - вульгарність Генсбура є джерелом новизни, але це, здається, не враховує суть, хоча й доволі нешкідливо. На мій погляд, є кілька причин, через які його непристойна музика так добре збереглася. Звучання й еклектичність, звісно, мають значення, але ще важливішим є той невимушений підхід, з яким він підходив до своїх тем, відмовляючись розглядати будь-яку з них, від сексу до смерті, як табу. Пісня "Je T'aime" настільки переконлива, що поповзли чутки про те, що пара справді записала її на відео, що, природно, зробило її ще більш популярною. Багато хто, безсумнівно, замислювався про те, щоб зробити таку пісню для масового споживача, але Генсбур пішов і зробив це. Він та Біркін залишалися разом, переживши чимало потрясінь, до 1980 року - єдиний альбом, на обкладинці якого стоять їхні імена, досі звучить свіжо та дивовижно."
- Джо Тангарі - pitchfork.com
