Після альбому Remission вийшов довгоочікуваний послідовник 2004 року, Leviathan, який знову спантеличив і напевно відштовхне одного старого прихильника на кожних двох нових, що потрапили до його тенет. Скептики помітять, що у Leviathan було зроблено надто багато послаблень, щоб завоювати ширшу аудиторію, що продюсування надто відполіроване, а вокал надто мелодійний, тож вони матимуть рацію. На Remission була клаустрофобічна параноя, задушлива важкість, немов слоновий п'ята, що давить на груди; вокал був сирим хардкорним криком анархістського сержанта. Leviathan виринають з цієї штовханини й шукають ще важчого простору, вирушаючи туди, куди мало хто ходив раніше, - просто до океану. Однак студійне шліфування продюсера Метта Бейлса, від якого мучитимуться пуристи андеграунду, виявляється лише поверхневим блиском. Під ним ховається експансивність, більш масштабна, ніж усе, що можна знайти на березі. Звучання Leviathan здається бездонним та нескінченним у найкращому сенсі цього слова: це не занурення в басейн, це занурення з урвища у глибокі води.
Чудові зміни «ні-ні-ні» та «так-ні-ні» рясніють у «Левіафані», як прикормка на території акул. «Megalodon» з оманливою легкістю переходить від незграбного пост-хардкору до буґі-трешу, перетворюючись з одного на інший за допомогою гітарного програшу у стилі Southern rawk, що, напевно, змусив би Дуейна Оллмана підняти кістляву руку зі смертельним диявольським оскалом. Однак справа не тільки в тому, що звучання стало «океанічним»: метал завжди був схильний повторювати одні й ті самі похмурі теми, хоча лише деякі гурти мають достатню рішучість, щоб спробувати розширити це бачення. Можливо, Leviathan і не є концептуальним альбомом, але він дуже близький до цього, відтак, дякувати богу, що вони не вибрали нічого такого вульгарного, як сліпа дитина, що грає в пінбол. Замість цього Mastodon вибрали в якості путівника Мобі Діка, відтак більша частина ліричних тем у таких піснях, як «Blood and Thunder», «I Am Ahab», «Aqua Dementia» або «Seabeast», ґрунтується на антиутопічних водах Германа Мелвілла. Це добре поєднується й з музикою. Відфільтровані через призму Мелвілла, водні історії та істоти «Левіафана» ще більш параноїдальні та напружені, ніж більш земні «Remission». Ті, хто вирішить піти за Mastodon у море, безсумнівно, погодяться з цим.
- Вейд Керган - allmusic.com
