Never Mind the Bollocks міг здатися революційним, але однойменний дебютний альбом гурту Clash був чистим, без домішок люті та гніву, підживлюваним пристрастю до рок-н-ролу і революції. Хоча кліше про панк-рок свідчило, що гурти не вміють грати, ключовим моментом Clash було те, що, хоча вони і створювали цю ілюзію, насправді вони вміли грати - жорстко. Заряджаючі, невблаганні ритми, примітивні трьохакордні пісні і погана якість звуку надають альбому нервову, життєву енергію. Нерозбірливі голосіння Джо Страммера чудово доповнюють агресивний рок, а більш чіткий спів Міка Джонса і заряджені гітарні перебори роблять його композиції праведно гімнічними. Уже на цьому ранньому етапі Clash експериментували з реггі, що особливо помітно на кавері Джуніора Мурвіна "Police & Thieves" і незвичній пісні "(White Man) In Hammersmith Palais", яка стала однією з п'яти композицій, доданих до американського видання The Clash. Пісні "Deny", "Protex Blue", "Cheat" і "48 Hours" були вилучені з британського видання і замінені для американського релізу лише британськими синглами "Complete Control", "(White Man) In Hammersmith Palais", "Clash City Rockers", "I Fought the Law" і "Jail Guitar Doors", що виявилися сильнішими за ті, що їх замінили. Хоча послідовність і добірка композицій були дещо іншими, суть альбому залишилася незмінною, і кожна пісня окремо зберегла свою силу. Мало які панк-пісні висловлювали гнів так яскраво, як "White Riot", "I'm So Bored with the U.S.A.", "Career Opportunities" і "London's Burning", і їхня сила сьогодні ще більш неймовірна. Рок-н-рол рідко буває таким енергійним, бадьорим і революційним у звуковому плані, як The Clash".
Стівен Томас Ерлевайн. Allmusic.com
