Цілком логічно, що Yello протрималися довше й постаріли краще, ніж будь-яка інша сінті-поп-група. Коли швейцарський гурт розпочав свою діяльність у 1979 році, його учасники вже були старшими й мудрішими за більшість своїх однолітків - вокалісту Дітеру Майєру тоді було вже за тридцять, а в Touch Yello він постає в образі спекотного шістдесятирічного чоловіка з прокуреним голосом. Він фактично став Леонардом Коеном європейського електропопу, з відтінком континентального класу Паоло Конте й, можливо, з домішкою шляхетної елегантності Сержа Генсбура, а приємні жіночі вокали, що лунають впродовж усього альбому, створюють ідеальний контраст між Генсбуром та Джейн Біркін. У своєму другому за минулі десять років альбомі Yello дует Маєра та синтезатора Бориса Бланка обрав дещо парадоксальний шлях. Приблизно половина Touch Yello заснована на пульсуючих, електронних танцювально-поп-мелодіях, які були сильною стороною гурту протягом трьох десятиліть. На іншій половині вони занадто далеко заходять до похмурих, даунтемпо-композицій, сповнених атмосфери чіллаута та джазу у ванній. Зрештою, хочеться, щоб внесок німецького трубача Тілля Броннера був залишений у корзині ноутбука Бланка, оскільки його партії занадто близько підходять до території smooth jazz. На щастя, більш фанкові, танцювальні композиції, де глибокий, похмурий голос Маєра виступає на перший план, практично рятують становище. Слухаючи такі треки, як просякнута диско «Part Love», де Маєр має вигляд такої собі лихоманкової комбінації Баррі Вайта та хлопця з Trio, важко уявити, навіщо комусь знадобилося порушувати настільки виграшну формулу. Проте, коли ви існуєте так довго, як Yello, вам слід дозволити собі зробити кілька поворотів, навіть якщо деякі з них іноді приводять вас до глухого кута.
- Джеймс Аллен - allmusic.com
