Успіх кожної роботи залежить від вокаліста й того, наскільки добре він вписує свій стиль у звучання Harris. Наприклад, холодна невинність Еллі Гулдінг у пісні "I Need Your Love" працює набагато краще, ніж відчайдушне виття Флоренс Велч у "Sweet Nothing". В інших місцях зухвала й упевнена робота Келіс у "Bounce" має свіжий та веселий вигляд, а гладкий вокал Ne-Yo чудово доповнює "Let's Go", але вокал Example нічого не додає до пересічної "We'll Be Coming Back", а Tinie Tempah не зміг врятувати звичайний гімн для вечірок "Drinking from the Bottle". Два маловідомих імені на альбомі продемонстрували найкращі результати: Харріс сам керує другим найкращим треком альбому, "Feel So Close", з характерним стилем та приємними тонкими емоціями, а вокал Айї Маррар оживляє найкращу мелодію Харріса з елегантною недомовленістю. Те, що успіх альбому так сильно залежить від вокаліста на кожному треку, змушує замислитися над головним недоліком альбому: за винятком кількох інструментальних інтерлюдій і не дуже цікавого хіп-хоп треку "Here 2 China", кожна пісня звучить як точна копія шаблону "We Found Love". Така залежність від певного звучання краще працює в кожному окремому випадку - схоже, Харріс і сам це розуміє, оскільки шість з 15 треків альбому були випущені як сингли до дебюту 18 Months.
- Тім Сендра - allmusic.com
