Записавши альбом у червні 1969 року в лондонській студії Marquee Studios за участю Гері Коллінза та Коліна Колдуелла, тріо Groundhogs упокоїло блюз на Blues Obituary, зобразивши замок на обкладинці з дизайном Гоґарта, а шість чорно-білих фотографій фотографа Зоріна Матіча прикрасили задник у стилі коміксів Creepy або Eerie Magazine. Композитором, автором й аранжувальником виступив Тоні «T.S.» McPhee, на альбомі сім треків, тривалість яких коливається від чотирьох до семи хвилин. Традиційна "Natchez Burning", аранжована Макфі, чудово поєднується з його оригінальними композиціями, а найдовший трек, шість хвилин та 50 секунд "Light Is the Day", вирізняється найбільшим новаторством - барабанщик Кен Пустельник у стилі Джинджера Бейкера виконує трайбл, даючи змогу Макфі зробити кілька приглушених слайдів. Коли темп фінального треку підвищується разом з маніакальними гітарними переборами Макфі, звучання джемів створює окреме від решти диска забарвлення, залишаючись при цьому в тому ж ключі. Вокал на всьому альбомі зведений до мінімуму. Вся справа в звучанні, Cream без надмірностей, лідер гурту Макфі вокально наслідує Елвіна Лі (через Алана Вілсона з Canned Heat) у чотирихвилинному висновку першого боку, який називається «Mistreated». У той час як американці, як-от Марк Фарнер з Grand Funk, підняли формат на комерційну сходинку, а фанківська «Mean Mistreater», що передає ті самі почуття, досягла ширшої аудиторії, Groundhogs на цьому альбомі кінця 60-х років зберегли блюз винятково лише в андеграунді. Накачаний ритм пісні «Mistreated» підхоплює вокал гітариста, який ставить це вічне блюзове запитання: « What did I do bad?». Блискуча гітара на треку, що відкриває «B.D.D.», задає темп цьому глибокому екскурсу в музичні глибини, куди Canned Heat ніколи не наважувалися заходити. Хоча «Daze of the Weak» починається досить спокійно, він швидко рухається, наче некерований потяг, відступаючи назад тільки для того, щоб знову вибухнути. "Times" повертає все до більш традиційного коріння на альбомі, який не створює нічого нового, але є таким же послідовним, як Savoy Brown, коли вони потрапляють у свій фірмовий грув.
- Джо Вігліоне - allmusic.com
