Geogaddi, найочікуваніший другий повноформатний альбом IDM-гурту з часів SAW 2 від Aphex Twin 1994 року, безумовно схожий на дебютний диск Boards of Canada 1998 року Music Has the Right to Children. Дизайн оформлення альбому містить художні, вибілені фотографії дітей, що грають, а довгий трек-лист балансує між короткими віньєтками або довгими треками. Шанувальники будуть раді почути, що музика також не виявляє значних відхилень від одного з найбільш впізнаваних звучань у електроніці; пара шотландських продюсерів, які, вочевидь, коротають час за створенням музики, Boards of Canada що спеціалізуються на зухвалій, сумній, приправленій семплами даунтэмпо-музиці, яка часто звучить так, наче її створено на несправному обладнанні, витягнутому з руїн комп'ютерної лабораторії початку 70-х років. У Geogaddi трохи менше мелодики (основний фактор, через який Music Has the Right to Children одразу ж став класикою), тож, як наслідок, вона звучить трохи менше як тріп-хоп для казок і більше як злегка експериментальна, але безумовно спродюсована електронна музика, якою вона насправді є. Проте Boards of Canada не втратили своєї майстерності у створенні примарної машинної музики: «1969» особливо прекрасна, з синтезаторними лініями у вигляді зоряних спалахів і безтілесними вокодерами, що виконують приспів (семпли, вочевидь, взяті в одного з послідовників David Koresh). У «Sunshine Recorder» дуже слушний вокальний семпл - узятий з документального фільму про різновид кульбаби, знайдений підводними роботами на дні океану ( й так, це Леслі Нільсен веде розповідь) - передує меланхолійному синтезатору, вокальним нарізкам а також басовим лініям зі швидкістю льодовика. Очевидно, що Boards of Canada довго працювали над створенням Geogaddi, адже тільки величезний обсяг роботи може створити музику, яка ллється настільки природно та ненав'язливо, що ніколи не звучить як спродюсована.
- Джон Буш - allmusic.com
