Нині Grave Digger є визнаними представниками німецького павер-металу й продовжують нести смолоскип жанру, який гурт допоміг породити (поряд з Helloween або Rage) у 80-ті роки. Після короткочасного розпаду гурту й незрозумілої зміни назви на Digger наприкінці того десятиліття, гурт (тепер уже нерозривно пов'язаний з харизматичним фронтменом Крісом Болтендалем) несподівано повернувся до форми в 90-х і відтоді продовжує видавати вражаюче цікаві роботи. Дев'ятий студійний альбом гурту, розкішно зібраний, але з простою назвою The Grave Digger, не порушує цієї тенденції, пропонуючи партію щільно сплетених гімнів, що представляють найкращі елементи пауер-металу. Поперемінно чистий та брутальний вокал Болтендаля у поєднанні з грубою та сирою гітарною атакою компенсують більш вишукані звукові елементи альбому, такі як хоровий вокал, клавішні та синтезатори. Використовувані обережно та результативно, вони забезпечують необхідне забарвлення та підтримку, не заважаючи "м'ясу" основного матеріалу - хеві-металу. Так, такі яскраві композиції, як «Son of Evil», «King Pest» або «Haunted Palace», супроводжуються шаленим шквалом подвійних ударних і блискавичним стаккато рифів у найкращих традиціях павер-металу, І хоча легко критикувати більш клішовані огріхи Grave Digger (кульмінацією яких, як і очікувалося, стало роздуте оркестрування), правда в тому, що такі середньотемпові композиції, як «Scythe of Time» та абсолютно приголомшлива, натхненна Едгаром Алленом По «Raven» (зверніть увагу на її приголомшливе чисто-риффове аутро), є чистою металевою насолодою. Усе це навряд чи можна назвати винаходом колеса, але вони виконані з такою переконливістю й обеззброювальною чесністю, що сумніватися в їхніх намірах просто непристойно й дріб'язково.
- Едуардо Рівадавія - allmusic.com
