Випущений у грудні 1970 року третій студійний альбом гурту King Crimson під назвою «Lizard» часто вважають винятком у майже півстолітній дискографії цього піонерського британського прог-гурту. Його нелегко віднести до одного ряду з приголомшливим дебютним альбомом «In the Court of the Crimson King» (1969) та наступним альбомом «In the Wake of Poseidon» (1970), і разом з альбомом «Islands» (1971) він вважається перехідним релізом на шляху гурту до відносної стабільності трилогії «Larks’ Tongues in Aspic» (1973), «Starless and Bible Black» (1974) та «Red» (1974). До того ж, запис альбому «Lizard» супроводжувався труднощами, а основний склад гурту одразу після цього розпався у атмосфері гострих суперечок, коли лідер гурту та гітарист Роберт Фріпп разом із автором текстів Пітером Сінфілдом продовжували відважні спроби врятувати King Crimson від розпаду, хоча довга історія гурту тільки-но починалася. Навіть сам Фріпп не був великим шанувальником «Lizard», доки, як повідомляється, не «почув музику в музиці», слухаючи ремікс Стівена Вілсона 2009 року, присвячений 40-річчю альбому. Проте є чимало прихильників «Crimson», які ставлять «Lizard» на саму вершину дискографії гурту — і на те є вагомі підстави. «Lizard», що бездоганно поєднує рок, джаз і класику так, як це вдалося лише небагатьом альбомам, є по черзі епічним, інтимним, какофонічним і витонченим — і просякнутий тими ж темними настроями, які вперше пролунали, коли «21st Century Schizoid Man» та «Epitaph» дійшли до слухачів у попередньому році.
Відкриває альбом композиція «Cirkus» — справжня кавалькада загрози, у якій вокаліст Гордон Хаскелл інтонує або декламує фантасмагоричні слова Сінфілда на тлі калейдоскопічного музичного супроводу; розриваючий приспів, що нагадує гудіння пилки, чергується з викривленим джазом у стилі «будинку сміху», у якому чільну роль відіграють клавішник Кіт Тіппетт і саксофоніст Мел Коллінз. «Indoor Games» — порівняно химерна композиція, де розмитий саксофон Коллінза майже комічно виділяється у міксі, а в середній частині чути чітку взаємодію ансамблю; у мелодійній «Happy Family» тексти Сінфілда побічно торкаються розпаду «Бітлз», а «Lady of the Dancing Water» повертається до м’якої атмосфери «I Talk to the Wind» та «Cadence and Cascade». Але найбільше вражає багаточастинна титульна сюїта, що займає всю сторону платівки. Голос гостя Джона Андерсона, схожий на голос хориста, відкриває «Lizard» легким і повітряним натяком, але духовий приспів Хаскелла навіює думки про ритуальні передвісники темних подій. Потім сюїта переходить у частину «Bolero», що вирізняється прекрасним звучанням гобоя Робіна Міллера та наростаючим мелотроном Фріппа, а джазова інтерлюдія демонструє майстерність Коллінза, корнетиста Марка Чаріга, тромбоніста Ніка Еванса та різкого й вибухового Тіппетта, які у своїй взаємодії є колективно вільними й навіть жвавими, але ніколи повністю не відриваються від фонового стукоту малого барабана барабанщика Енді Маккалоха, що передвіщає виючу вирву «The Battle of Glass Tears». Коли дим розсіюється, тривалі гітарні ноти Фріппа прорізають похоронну атмосферу, розчиняючись у тиші, перш ніж закручена кода «Big Top» замикає коло альбому, наче натякаючи на те, що темна подорож Lizard у нескінченному циклі прискорюється в майбутнє. У 2016 році зміни у складі гурту дали змогу включити композиції з цього альбому до концертних програм King Crimson, що охоплюють всю їхню кар’єру, і серед усієї тієї вражаючої музики, що лунала на сцені, можна було почути, як не один глядач казав: «Я прийшов заради Lizard».
- Dave Lynch (AllMusic)
