«The Final Cut» продовжує автобіографічну лінію альбому «The Wall», зосереджуючись на болі Роджера Уотерса, спричиненій смертю його батька під час Другої світової війни. Уотерс перетворює цю тему на трактат про марність війни, зосереджуючись на Фолклендських островах, поєднуючи свої різкі засудження та нищівний гнів із неймовірно стриманою музикою, яка вимагає повної уваги. Це більше нагадує роман, ніж музичний альбом, і вимагає повної концентрації, оскільки зміни динаміки, оркестровки та інструментального супроводу використовуються як художній прийом. Це означає, що, хоча альбом має текстуру класичного «Pink Floyd» — десь між похмурими фрагментами «The Wall» та монолітною загрозою «Animals», — тут немає пісень чи приспівів, які б зробили ці композиції улюбленими на радіо. Рівномірний характер аранжувань, де музика використовується як текстура, а не як музика, означає, що «The Final Cut» навмисно відштовхує всіх, крім найвідданіших слухачів. Деякі з цих слухачів стверджують, що це один із найкращих альбомів «Pink Floyd», і це, безперечно, певне досягнення — не тільки немає іншого альбому «Floyd», схожого на нього, але й немає нічого подібного серед творів інших виконавців (за винятком власного альбому Уотерса «The Pros and Cons of Hitch Hiking», хоча той мав сильніше музичне ядро). Звісно, це не робить альбом легшим для сприйняття, і в багатьох аспектах він майже незрозумілий, але з огляду на його гнів, акцент на текстах та звукові текстури, стає очевидним, що це саме той альбом, яким Уотерс хотів його бачити. І так само очевидно, що «Pink Floyd» не могли б продовжувати рухатися в цьому напрямку — Уотерс уже не мав інтересу до групової діяльності, про що свідчить цей запис, який у багатьох аспектах навряд чи можна назвати альбомом «Pink Floyd». Він, безперечно, самобутній, але його нелегко полюбити, а, залежно від вашого погляду, навіть не так вже й легко захопитися ним.
- Stephen Thomas Erlewine (AllMusic)
