З радістю влаштувавшись на лейблі Creation Records — що цілком зрозуміло, з огляду на їхні зв’язки з My Bloody Valentine — у своєму другому альбомі гурт The Boo Radleys створив чудову, хоча й дещо обмежену оду іконам фуз-педалей, меланхолії та привабливих мелодій. На момент виходу «Forever» здавався не більше ніж черговим шаблонним альбомом у стилі «blissout», але, оглядаючись назад, можна побачити, що тут є набагато більше, ніж здається на перший погляд. Проте «Forever» — це скоріше альбом-провісник, що сигналізує про майбутні великі стрибки вперед, аніж самостійне творіння. Зокрема, Карр, як і раніше, явно зачарований новаторською грою Кевіна Шилдса на гітарі, що відчувається у численних неспокійних рифах та відтінках звучання. Продюсер Ед Буллер чудово впорався з доопрацюванням типового на той час звучання The Boos, втіливши у творчих, багатих аранжуваннях як прямолінійну рок-сторону гурту, так і його експериментальні тенденції. Зверніть увагу на «Lazy Day» — короткий, але ефектний трек, де гітарні партії Карра, потужні як ядерний вибух, перериваються раптовими переходами до вокалу та акустичного бренчання у швидкому, задиханому темпі. Сайс — це секретна зброя гурту; його солодкий голос, наче у хориста, додає м’якості та спокою всьому звучанню, особливо в «Does This Hurt?», найпам’ятнішому треку альбому. На тлі чудового загального виконання гурту та розкішних мерехтінь фідбеку й соло Карра, що злітають до небес, небесний спів Сайса стає ідеальним гачком у центрі всього цього. Серед інших яскравих моментів — відкриваючий трек «Spainard» із чудовим виконанням, підкресленим гостьовою партією на трубі від учасника гурту Kick Horns Родді Лорімера. «Forever» цілком виправдовує свою назву: все гаразд, але поки що не справді вражає.
- Ned Raggett (AllMusic)
