Єдиний альбом Disembowelment Transcendence into the Peripheral, за деякими ознаками порівнюваний з теперішнім, тимчасовим спуском у пекло, вважається предтечею багатьох майбутніх вишукувань у царині "Funeral Doom Metal", яким надали перевагу Evoken та Mournful Congregation, але, якщо чесно, це суто Death Metal, хоч й різновид, що коливається між крайнощами та їхніми протилежними сторонами. Судячи з усього, гурт розпався одразу після запису, а його учасники поневірялися по деяким майбутнім проєктам (Inverloch, Wurms, Trial of the Bow), які так і не змогли стати достатньо успішними: так гурт закінчив своє існування, навіть не маючи можливості зробити кар'єру.
Слухачі, які звикли до шведського дез-металу, ранніх Paradise Lost, My Dying Bride чи особливо Carcass, одразу ж проймуться клаустрофобним продюсуванням, що віддає перевагу сильному, різкому звуку замість гітари, а барабанів - потужній реверберації, яка змушує їх звучати так, наче їх записали у тісній клаустрофобній камері всередині глибин Землі. Печерне первинне враження від звучання віддається перевагу гітарам, налаштованим на B, які пропонують тремоло й приглушені долонею випадкові пауер-акорди, що перетворюються на вбивчі брейкдауни, коли їх вставляють до повільніших ритмів або віддалених чистих гітарних нот. Вокал складається з монотонного гарчання або моторошного жорсткого скрімінгу, причому обидва вони, як власне і всі інші інструменти, супроводжуються відлунням. "A Burial at Omans" слідує повзучим ритмам та присипляючим темпам до 6-ї хвилини, й дотримується такої біполярної динаміки до кінця. За винятком інтерлюдії "Nightside of Eden" та деяких зоряних гітарних/клавішних акордів в останньому треку "Cerulean Transience of All My Imaginary Shores", решта альбому йде практично тим самим шляхом, що також є головним недоліком альбому: мелодійно він не запам'ятовується, хоча, безумовно, є інтенсивним.
