Звісно, той факт, що учасники гурту родом з Франції, надає їм необхідного погляду на комерційний американський поп/рок минулого. Завдяки цьому погляду вони привносять свіже життя в те, що швидко приїлося, насамперед завдяки своєму текстурному підходу до написання пісень. Наприклад, запам'ятовується вокальний хук з "Too Young", який здається занадто мелодійним для своєї власної переваги, переважно завдяки первозданному продюсуванню, що надає надприродного блиску й без того теплому голосу Томаса Марса. Крім того, в будь-якій пісні можна вибрати практично будь-який інструмент та оцінити, як оживають звуки, на що здатні не всі поп/рок-пісні: перкусія делікатно гримить надмірно різко, бас-гітара звучить скоріше як хаус-баслайн, аніж як справжній гітарний риф, а тонкі гітарні звуки видаються не досить схожими на звичні звуки, що асоціюються з гітарами впродовж багатьох років. Загалом, альбом звучить чудово, але його привабливість лежить глибше, ніж просто виробництво. Гурт розуміє, як писати пісні, що запам'ятовуються, але примудряються зберігати ореол безневинної простоти й доступності, не виглядаючи при цьому напускними. Вважати United просто альбомом хитрого поп/рок-постмодернізму було б дешево; вважайте, що альбом - це безсумнівна, але щира демонстрація того, що робить поп/рок поп-музикою без тієї вульгарної модності, через яку 1980-ті зараз здаються такими непривабливими.
- Джейсон Бірчмейер - allmusic.com
