У житті кожного гурту настає момент, коли він знімає маски та дорослішає - але, з іншого боку, можливо, й ні, адже Slipknot вдалося зазирнути вглиб себе, так і не скинувши гротескні вуалі. Вони все ще носять маски, але вони позбулися продюсера Ріка Рубіна, легенди металу, який продюсував альбом 2004 року Vol. 3: The Subliminal Verses, що дало гурту лише незначний натяк на ширші горизонти за межами їхньої невблаганної агресії - недостатній для того, щоб гурт перейшов на новий рівень, але, можливо, достатній, щоб заслужити неприховану повагу з боку слухачів, які не є металхедами. Звісно, така повага навряд чи дістанеться гуртам, що носять маски монстрів, тож відступ Slipknot до потворності на четвертому альбомі - крок, про який промовисто свідчить весела назва All Hope Is Gone - не зовсім дивовижний, а й небажаний, бо це не регрес, а, скоріше, консолідація сильних сторін. Звісно, альбом починається з «Gematria», згустку какофонії, тож тривалий час на All Hope здається, що Slipknot ніколи не послаблять натиску, оскільки це натиск густих темних хитромудрих рифів. Цей натиск настільки результативний, що коли трохи пізніше альбом стає трохи м'якшим, він погрожує розвалитися, як суфле, але це тільки тому, що повільніші моменти підкреслюють дивну схильність гурту звучати як безіменний діючий рок, коли вони розкручують свої ритми і відкладають ударні з басом. Ніде ця прихована схильність до мачистського лиску не проявляється так явно, як на «Snuff», баладі, що звучить обеззброююче близько до Nickelback, що викликає здивування та здається ще дивнішим з огляду на нещадну атаку альбому загалом. Ще одна подібна пауер-балада могла б звести альбом нанівець, перетворивши його на кросовер, яким Vol. 3 так і не став, незважаючи на всі потуги Рубіна, але All Hope Is Gone загалом вийшов таким же безжальним й невблаганним, як і його назва.
- Стівен Томас Ерлевайн - allmusic.com
