У «Carrie and Lowell» Суфджан Стівенс знову стає дитиною, а точніше — дитячим персонажем у сімейній драмі людського життя, яка часто, хоча й не завжди, зосереджується на історії відданої чи втраченої любові, але хіба це не одне й те саме для поета? Те, що любов, про яку Стівенс співає, що її втратив, віддав або отримав у спадок — дякую, Керрі — є відчутною раною не лише на горлі співака, але й на його рукаві: він носить на собі незбагненність кохання та глибоку незбагненність того, що він є сином, немов бек-вокал у «Carrie and Lowell», яка також наповнена кольорами, серцями, деревами, висновками та початками, що разом створюють ту інтимність, яка привернула мою увагу того ранку, коли я сидів у кафе, чекаючи, поки сонце стане сильнішим, і бачив, як інтимність проходить повз, займаючись своїми справами, наче щось, що співає та відчуває Суфджан Стівенс на своєму новому прекрасному, самотньому та насиченому альбомі, наповненому вірою та зневірою, а також відродженням довіри та мрій. — ХІЛТОН АЛС