Другий альбом The Aynsley Dunbar Retaliation багато в чому повторював їхній перший, пропонуючи якісний британський блюз кінця 60-х років, котрому похмурий вокал Віктора Брокса надав дещо темнішого відтінку, ніж зазвичай для цього стилю. Як і на дебюті, на альбомі переважав оригінальний матеріал, тож, як і на попереднику, композиції являли собою досить рутинні блюз-рокові композиції, хоча вони виграли від аранжувань висококласних музикантів. Найкращими з цих треків були ті, в яких використовувався похмурий, майже готичний орган Брокса, хоча б тому, що це вирізняло їх з-поміж безлічі подібних гуртів, що записувалися в розквіт британського блюзового буму. В іншому ж основним напрямком був прямолінійний блюз-рок, добре зіграний, але доволі усереднений та досить легко забувається, а найвидатнішим інгредієнтом були жорсткі, свінгуючі барабани Данбара. Хоча б тому, що на альбомі є кілька оригінальних пісень, які є кращими, ніж будь-що на першому альбомі («Fugitive», «Till Your Lovin' Makes Me Blue» та «Tuesday's Blues», остання з яких за написанням пісень та гітарною роботою дуже схожа на стиль Пітера Гріна кінця 60-х років), це дещо краще виконання, яке, хоча й не дотягує до стандартів таких схожих гуртів, як Fleetwood Mac або John Mayall & the Bluesbreakers.
- Річі Унтербергер - allmusic.com
