На четвертому альбомі бельгійських блек-металістів Wiegedood ми повною мірою отримуємо всі їхні фірмові «фішки»: даунтюнінг, все ще не дуже характерний для блек-металу, різко спотворену гітару, (квазі-) шаманський горловий спів час від часу і, звичайно ж, велику кількість жорстоких пронизливих мелодій. Пісні, як завжди, вирізняються виразним виконанням. Однак матеріал став більш агресивним та грубим, навіть брутальним, ніж раніше. Але найголовніше, якщо раніше Wiegedood були, прямо скажемо, черговою сучасною блек-метал групою, то тепер можна говорити про певне новаторство. Вони знайшли цікавий підхід. Що ж, якщо «There's Always Blood at the End of the Road» - це їхній перший альбом, який ви почули, то попередні можуть вас цілком розчарувати.
Що ж, усі ці розмови про постапокаліптичну картинку - винятково для наочності й образності: «There's Always Blood at the End of the Road» - майже повна протилежність стилю старої школи з погляду мелодизму. Однак, що правда, те правда: у музиці Wiegedood багато відчаю та безвиході. Майже кожне соло на альбомі наповнює душу гнітючими емоціями, найяскравіший приклад - пронизливе соло на «Until It Is Not». Своєю чергою, "Now Will Always Be", найдовша композиція альбому, являє собою дуже атмосферну композицію, по самі вінця наповнену меланхолією та розпачем. Якщо уповільнити темп цієї композиції, то вийде типовий зразок депресивного блек-металу. Однак це буде зовсім не геніальний твір, тож краще нічого не робити з цим шедевром. Фінальна «Carousel» - ще один чудовий приклад постапокаліптичного відчаю. У вступному рифі чується їдка усмішка, вона знову повторюється «нескінченно», ах, це чи то тортури, чи то знущання. А у фіналі вступає аномальне дике дике атональне соло, ну, мелодія начебто пульсує в ньому, але повністю розчиняється у розпачі.
