Важко назвати рок-альбом, вплив якого був би настільки широким і всеосяжним, як у «The Velvet Underground & Nico». Хоча, за деякими даними, знадобилося понад десять років, щоб продажі альбому перевищили шестизначну цифру, глем-рок, панк, нью-вейв, готика, нойз та майже всі інші некомерційні рок-напрямки мають очевидний борг перед цим альбомом. Хоча The Velvet Underground мали настільки ж самобутнє звучання, як і будь-який інший гурт, найдивовижнішим у цьому альбомі є його різноманітність. Тут «Велвети» спробували свої сили в мрійливому поп-році («Sunday Morning»), жорсткому гаражному рок-н-ролі («Waiting for the Man»), мінімалістичному R&B («There She Goes Again») та стриманих піснях про кохання («I’ll Be Your Mirror»), коли вони не були зайняті створенням звуків, що не мали попередників у поп-музиці. Ліричні роздуми Лу Ріда про наркотики та нетрадиційний секс (тоді це були ризиковані теми навіть у кіно та літературі, не кажучи вже про «підліткову музику») завжди привертали найбільшу увагу преси, але музика, яку виконували Рід, Джон Кейл, Стерлінг Моррісон та Морін Такер, була такою ж радикальною, як і слова, що її супроводжували. Підбадьорлива дисонансність «European Son», тривожна краса «All Tomorrow’s Parties» та виразна динаміка «Heroin» залишаються такими ж захоплюючими, як і в день їхнього запису. Хоча значення внеску Ніко протягом багатьох років було предметом дискусій, вона органічно вписується у світогляд гурту тим, що майже не звучить як типова рок-вокалістка, а якщо присутність Енді Воргола як продюсера зводилася переважно до підписання чеків, то його популярність дозволила The Velvet Underground записувати свій матеріал без компромісів, що за інших обставин було б неможливим. Мало які рок-альбоми настільки ж важливі, як «The Velvet Underground & Nico», а ще менше з них втратили так мало своєї здатності дивувати й інтригувати через понад 50 років після першої появи на прилавках.
- Mark Deming (AllMusic)
